Верді Джузеппе
Біографія
Джузеппе Фортуніно Франческо Верді (італ. Giuseppe Fortunino Francesco Verdi, 10 жовтня 1813, Ронколе — 27 січня 1901, Мілан) —італійський композитор, диригент. Творча спадщина композитора дуже велика: 28 опер, квартет та реквієм. Найвидатніші опери Верді — «Бал-маскарад», «Ріголетто», «Травіата», «Трубадур», «Аїда», «Отелло», «Фальстаф». Його опери вважаються одними з найвидатніших всіх часів і досі не сходять зі сцен оперних театрів усього світу.
Джузеппе Фортуніно Франческо Верді народився 10 жовтня 1813 у Ронколе, селі в провінції Парма, яка входила у той час до складу Наполеонівської імперії. Його батько тримав виннийльох і бакалійну торгівлю, мати — Луїджі Уттіні, була прялею.
Дитинство Джузеппе було важким. Сім'я жила бідно. У сільській церкві він допомагав відслужувати месу. Музичної грамоти та грі на органі навчався у П'єтро Байстроккі. Помітивши потяг сина до музики, батьки подарували Джузеппе спінет. Цей досить недосконалий інструмент композитор зберіг до кінця свого життя.
На музично обдарованого хлопчика звернув увагу Антоніо Барецці — багатий торговець з сусіднього міста Буссето. Він вірив, що Верді стане не шинкарем і не сільським органістом, а великим композитором. За порадою Барецці в 1823 десятирічного Джузеппе Верді, що одержав початкові знання від сільського священика, відправили в школу у Буссето. Так почалася нова, ще більш важка смуга життя — хлоп’ячі роки і роки юності. У недільні дні Джузеппе вирушав в Ле Ронколе, де грав на органі під час меси. У Верді з'явився і вчитель композиції — Фернандо Провіз, директор «Філармонічного товариства» Буссето. Провіз займався не тільки контрапунктом, він зародив у Верді зацікавлення до серйозної літератури. Джузеппе зацікавили Шекспір, Данте, Гете, Шиллер. Серед найулюбленіших його творів — роман «Заручини» італійського письменника Алессандро Мандзоні.
В 1832 Верді не прийняли в Міланську консерваторію, оскільки він був старший від очікуваного віку. Він почав займатися приватно з В. Лавін'є, який дав йому основи композиторської техніки. Практику оркестрування й оперного письма Верді опановував відвідуючи міланські оперні театри. Філармонічне товариство замовило йому оперу Оберто, граф ді Сан-Боніфачо (італ. Oberto, conte di san Bonifacio'), яка, однак, не була тоді поставлена.
Верді повернувся до Буссето, розраховуючи обійняти посаду церковного органіста, але через внутрішні церковні інтриги одержав відмову. Місцеве музичне товариство призначило йому трирічну стипендію (300 лір); у цей час він написав ряд маршів й увертюру (sinfonie) для міського духового оркестру, а також писав церковну музику.
В 1836 Верді одружився з дочкою свого благодійника Маргаритою Барецці. Він знову вирушив до Мілану, де 17 листопада 1839 опера «Оберто» була виконана у театрі «Ла Скала» з успіхом достатнім, щоб забезпечити нове замовлення, цього разу комічної опери.
У 1840 році композитор пережив особисту трагедію — на протязі короткого часу помирають його двоє дітей і дружина. Написана у цих обставинах комічна опера Король на день (італ.Un giorno di regno) провалилася, немилосердно обсвистана публікою. Верді, вражений провалом опери, заприсягся, що не буде більше писати опер і попросив директора розірвати укладений з ним контракт. Але директор Мереллі вірив у талант композитора і, давши йому отямитися, вручив лібрето Набукко (Nabucco) за мотивами біблійної історії про царяНавуходоносора. При читанні увагу Верді заполонив хор євреїв у вавилонському полоні, і його уява ожила. Успішна прем'єра Набукко (1842) відновила репутацію композитора.
Після Набукко були Ломбардці (італ. І Lombardi, 1843), опера, що теж давала вихід пригнобленим патріотичним почуттям, а потім Ернані (італ. Ernani, 1844) за романтичною драмоюВ.Гюго — здобуток, завдяки якому популярність Верді поширилася за межі Італії. У наступні роки композитор, за його власними словами, працював як каторжник. Опера писалася за оперою — Двоє Фоскарів (італ. І due Foscari, 1844), Жанна д'Арк (італ. Giovanna d'Arco, 1845), Альзіра (італ. Alzira, 1845), Аттіла (італ. Attila, 1846), Розбійники (італ. І masnadieri, 1847),Корсар (італ. Il corsaro, 1848), Битва під Леньяно (італ. La battaglia di Legnano, 1849), Стіффеліо (італ. Stiffelio, 1850). У цих творах поверхова, а іноді й легковажна реміснича музика додається до слабкого лібрето. Серед опер цього періоду вирізняються Макбет (італ. Macbeth, 1847) — перший плід захопленого шанування композитором Шекспіра, а також Луїза Міллер (італ. Luisa Miller, 1849) — видатний твір камерного стилю.
У 1848 році Верді продав свою нерухомість в Ле Ронколя, і за ці гроші купив велику маєтність в Санто-Агата, недалеко від Буссето. З 1847 по 1849Верді перебував в основному в Парижі, де зробив нову, французьку редакцію Ломбардців, названу Єрусалим (італ. Jerusalem). Тут композитор зустрівся із Джузеппіною Стреппоні, співачкою, що брала участь у міланських постановках Набукко й Ломбардців і вже тоді зблизилася з Верді. Врешті решт, через десять років вони одружилися.
На період 1851–1853 припадають три зрілі шедеври Верді — Ріголетто (італ. Rigoletto, 1851), Трубадур (італ. Il trovatore, 1853) і Травіата (італ. La traviata, 1853). У кожному з них відбита особлива сторона хисту композитора. Ріголетто за п'єсою В.Гюго «Король забавляється» демонструє, крім уміння створювати живі, захопливі мелодії, нову для композитора оперну форму — більш зв'язну, з меншими контрастами між речитативом, що досягає характеру співучого аріозо, і арією, яка відхиляється від встановлених схем. Розвитку дії сприяють написані у вільній формі дуети й інші ансамблі, зокрема знаменитий квартет в останньому акті — видатний зразок уміння Верді відбити в ансамблевій формі конфлікт характерів і почуттів своїх персонажів.
Трубадур, заснований на іспанській романтичній мелодрамі, містить прекрасні зразки сильної, героїчної музики, у той час як Травіата за «сімейною драмою» Дюма-сина «Дама з камеліями» зачаровує пафосом почуттів.
Успіх цих трьох опер розкрив перед Верді нові можливості. У 1855 йому замовили твір для Паризької опери в характерному мейєрберівськомустилі — Сицилійську вечерню (італ. Les vpres siciliennes). Для того ж театру він зробив нову редакцію Макбета (1865), а також створив Дона Карлоса (1867); для петербурзького Маріїнського театру написав Силу долі (італ. La forza del destino, 1862). Паралельно зі здійсненням цих грандіозних проектів Верді працював над скромнішими операми в італійській манері — Симоном Бокканегрою (італ. Simon Boccanegra, 1857) іБалом-маскарадом (італ. Un ballo in maschera, 1859). Всі ці здобутки – це романтичні мелодрами, основані на більш-менш правдивих історичних подіях. Хоча жодна з перерахованих опер не вирізняється досконалістю із драматургічної точки зору (цьому перешкоджає схильність Верді перескакувати без достатніх підстав від однієї ефектної сюжетної ситуації до іншої), всі вони демонструють зріст майстерності музичної характеристики й оркестрової драматургії (особливо це помітно в Симоні Бокканегрі й Доні Карлосі).
Після створення популярної трилогії Верді став шукати нового в Парижі. Проте його стосунки з французьким глядачами складалися не легко, і опери в Парижі справили менший вплив, ніж в Італії. Це були роки важкої роботи: Верді, можливо, нарешті писав не поспішаючи, втім музичний світ змінювався повільно, навіть в Італії. Цей період завершився експериментом у 1871 — Аїдою, оперою, дії якої розгорталися в стародавньому Єгипті.
Верді явно мав потребу в літературному партнері й він знайшов його в особі А.Гісланцоні, у співробітництві з яким народилося лібрето Аїди (італ. Aida,1871) — шедевра в стилі французької «великої опери», замовленої композиторові єгипетським урядом для виконання на відкритті Суецького каналу. У наступні дванадцять років Верді працював дуже мало, повільно редагуючи деякі свої ранні речі.
1874 року Джузеппе Верді написав Реквієм, поштовхом до написання цього твору стала смерть поета Алессандро Мандзоні, творчістю якого композитор захоплювався. Вперше Реквієм був виконаний у кафедральному соборі Мілана і згодом здобув світову популярність, щоправда католицькою церквою цей твір був визнаний «дуже театральним», і тому довго не допускався до виконання у церкві.
Ще пліднішою виявилася спільна робота Верді в його пізні роки з Арріґо Бойто (1842–1918), автором опери «Мефістофель» і видатним поетом. Спочатку Бойто переробив незадовільне лібрето Симона Бокканеґрі (1881). Потім він перетворив Шекспірову трагедію Отелло (Othello) у лібрето; цей шедевр Верді був поставлений в «Ла Скала»в 1887, коли композиторові було вже 74 роки. Музика цієї опери «безупинна», вона не містить традиційного для італійської опери поділу на арії та речитативи. Деякі сучасники Верді вважали, що на формування його пізнього стилю справив вплив Вагнер. Але насправді Верді прийшов до нього сам. Він майже не був знайомий з творчістю Вагнера.
Після Отелло в 1893 був створений Фальстаф (Falstaff): у 80 років Верді написав музичну комедію, що винагородила його за провал його першої музичної комедії «Король на годину».Отелло й Фальстаф увінчали прагнення Верді до створення дійсної музичної драми.
Коли його уразив параліч, він все ще міг внутрішнім слухом читати партитури опер «Богема» і «Тоска» Пуччіні, «Паяци» Леонкавалло, «Пікова дама» Чайковського, але те, що він думав про опери, написані його безпосередніми і гідними спадкоємцями, залишилося невідомим. Помер Верді в Мілані рано вранці 27 січня 1901 року.
Попередники Верді, що вплинули на його творчість — Россіні, Белліні, Мейєрбер і, найважливіший — Ґаетано Доніцетті. За можливим винятком «Отелло», Ріхард Вагнер на Верді не мав впливу. Поважаючи Шарля Гуно, якого сучасники вважали найвидатнішим композитором епохи, Верді, проте, не запозичив нічого у великого француза. Деякі пасажі в «Аїді» вказують на знайомство композитора з творами Михайла Глінки, якого Ференц Ліст популяризував у Західній Європі, повернувшись із турне Росією.
Протягом всієї кар'єри Верді відмовлявся використати високе до в тенорових партіях, посилаючись на те, що можливість проспівати саме цю ноту перед повним залом відволікає виконавців до, після, і під час виконання ноти.
Попри те, що часом оркестрування у Верді майстерне, композитор покладався в основному на свій мелодійний дар для вираження емоцій героїв і дії. Справді, дуже часто в операх Верді, особливо під час сольних вокальних номерів, гармонія навмисно аскетична, і весь оркестр звучить, як один акомпаніаторський інструмент — наприклад гітара. Деякі критики стверджують, що Верді приділяв технічному аспекту партитури недостатньо уваги, оскільки йому бракувало школи й витонченості. Сам Верді сказав якось: «Із всіх композиторів я найбільший невіглас». Але поспішив додати: «Я це серйозно говорю, але під „знаннями“ я маю на увазі зовсім не знання музики».
Проте, було б несправедливим стверджувати, що Верді недооцінював виразну силу оркестру й не вмів використати її до кінця, коли йому це було потрібно. Більше того, оркестрове й контрапунктне новаторство (наприклад, струнні, що злітають по хроматичній гамі в сцені Монтероне, в «Ріголетто», щоб підкреслити драматичність ситуації, або, теж в «Ріголетто» — хор, що співає на «ммм..» за лаштунками, досить ефектно передаючи наближення буревію) — характерно для творчості Верді — характерно настільки, що інші композитори не наважилися запозичити в нього деякі сміливі прийоми через їх миттєву впізнаваність.
Верді був першим композитором, який спеціально займався пошуком сюжету для лібрето, що найкраще відповідав особливостям його композиторського дару. Працюючи в тісному співробітництві з лібретистами і знаючи, що саме драматична експресія є головною силою його таланту, він домагався виключити з сюжету «непотрібні» деталі й «зайвих» героїв, залишаючи лише персонажів, у яких клекочуть пристрасті, і сцени, багаті на драматизм.
Твори
| Назва твору | Жанр |
|---|---|
| Stabat Mater per coro a quattro parti ed orchestra (Partitura) | кантатно-ораторіальний, симфонічний |
