Котко Дмитро

Біографія

   Балки — старовинне українське поселення, яке заснували козаки після того, як зруйнувало російське військо Запорізьку Січ 1775 року. Тут у родині Василя Котка 17 січня 1892 року з’явився на світ первісток Дмитро. Змалечку чув він спів привільних, мов степові вітри, народних пісень і задумливих, розлогих, як сам степ, дум. Вони й були першими вчителями закоханого у світ музики обдарованого хлопця.
Після сільської школи Дмитро вступив до вчительської школи в Таганаші (тепер — Солоне Озеро, Крим), яку закінчив у 1910 році. Два роки екстерном вчився на дириґента в Ардонській духовній семінарії (Північна Осетія), що дало йому право працювати вчителем співів і графічних мистецтв у Вищому училищі в місті Прохлад нім у Кабардино-Балкарії. Там і застала його Перша світова війна.
У 1915 році Дмитра Котка мобілізували (56-й запасний полк) і послали вчитися до Чугуївського юнкерського училища Харківської губернії. Піс ля однорічних студій перевели до Москви, де водночас із військовою службою навчається на дириґентських курсах Музичного інституту сестер Гнєсіних. У 1917-му служив у Куп’янську на Харківщині в Запорізькому полку, а коли полк розформували, залишився в місті працювати дириґентом хору товариства «Просвіта».
Від 1918-го Дмитро Котко у війську Української Народної Республіки. Спочатку навчався в Рівному, де одержав офіцерське звання, а відтак керував військовими духовими оркестрами в 1-му Волинському полку.

У 1919-му під Хмельницьким потрапив до польського полону. Наступного року вирвався на волю й був учасником походу військ Директорії проти більшовицьких орд в Україні.
І знову відступ на Захід разом із українцями-східняками, які не хотіли змиритися з російсько-комуністичною окупацією України. А там, у Польщі, табори для інтернованих та еміґрантів. У 1920-му в місті Ланцуті (Ряшівське воєводство) організував хоровий гурток зі співаків-ентузіастів, що перебували в цих таборах. До його складу входили колишні учні музичних шкіл, студенти консерваторій. Цей гурток із десятка ентузіастів став ядром «Українського хору».

Сповідуючи принцип «ніхто не забутий, ніщо не забуто» кривава комуністична влада аж 1951 року нагадає Д. Коткові і перебування в українському війську, й українські пісні, що їх так чудово співав його хор, і розцінить той спів, як антирадянську пропаґанду.

Без матеріальної чи навіть моральної підтримки «Український хор» пустився в самостійне життя, поніс у народ красу вкраїнської пісні, заробляючи водночас концертами засоби на прожиття. Крок за кроком, виступаючи в кінотеатрах, він дійшов до розкішних кінозалів Познаня. Тоді й виникла в Котка ідея створити хорову капелу й давати самостійні концерти.

Навесні 1921 року до Стжалкова на Познаньщині приїхав Олександр Кошиць із своєю хоровою капелою. Дмитро Котко допомагав йому підбирати спі ваків. Кращих хористів, які не змогли виїхати з Кошицем з Польщі, запросив до своєї трупи, яка роз ширилась до 19 чоловік, і став готувати цікаву, обширну програму для майбутніх концертів. Виступали в повітових містах Каліського воєводства. Однак польська влада дала дозвіл Українському хорові Котка концертувати з метою заробітку лише у віддалених західних воєводствах Польщі, де не було тоді українського населення.

З ощадливості на проїзд, харчування й проживання чисельність хору зменшили до 16 учасників. Про той нелегкий підготовчий час дириґент згодом згадував так: «Нелегкі були то часи. Треба було проявити максимум енергії, щоб увесь той різношерсний людський матеріал спаяти до купи і щоб та купа являла з себе не якусь звичайну, а цінну високохудожню хорову одиницю. Треба було одягнути, зацікавити кожного хориста спільною хоровою справою, щоб хорове горе було їхнім горем, а хорова радість — спільною радістю всіх співаків. Цього ми пізніше таки добилися й в цьому, за моєю думкою, крився секрет майбутніх успіхів нашого хору».1

Розпочав «Український хор, дириґент Дмитро Котко» (така була офіційна назва хору) у складі 16 чоловіків свої перші офіційні гастролі в лютому 1922 року.

Програма концерту складалася з трьох відділів: 1) канти, колядки, щедрівки; 2) твори українських, польських, російських і західно-європейських композиторів; 3) українські народні пісні, в яких чувся козацьких бойових дух та весела, жартівлива вдача.

Найкращою рекламною характеристикою хору були його вміння природно триматися на сцені, невимушена манера співу по пам’яті, без нот, виразна дикція, чисте інтонаційне звучання, солов’їні тенори й нечувані глибокі баси та, як на диво, а-капельне виконання.

Майже рік гастролювали по чужім, холоднім примор’ю. То був час становлення першого професійного українського хору в Польщі.

На справжній мистецький тріумф перетворилися концерти в Познані. Польські часописи навперебій хвалили чудові виступи хору Дмитра Котка. А професор музики, композитор, органіст, керівник академічного познанського польського «Хору народового» Фелікс Нововейський після виступу українських співаків у залі «Дому євангелицького» сказав: «Панове, ви бачите перед собою людей, що перебувають далеко від своєї Батьківщини. Ви чули їхні співи. Отож, вони тут, на чужині, не забули пісні, яку створив їхній народ. Вони не перестали її любити. Вчімося ж від них, як треба співати й шанувати свою пісню. Побажаємо українським співакам і їхньому керівнику Дмитрові Котку ще більших успіхів у тяжкій, але благородній роботі».2 

Успішними концертами по Горішній Сілезії хор закінчив 1924 року своє гастрольне турне по власне польській землі та в прикордонних містах Німеччини.

Здобуття того року офіційного права (міністерської ліцензії) на концертування по всій Польщі, зокрема по Галичині, Волині, Холмщині, уможливлювало популяризацію української пісні й давало заробок для прожиття хористів. Правда, «Український хор» на вимогу польських урядовців мусив змінити свою назву на «Український Наддніпрянський хор».

Готуючись до виступів на українських землях під польською займанщиною, дириґент Котко поповнив репертуар хору творами західноукраїнських композиторів Філарета Колесси, Остапа Нижанківського, Дениса Січинського та інших.

 

Першою зупинкою під час турне було давнє українське місто Перемишль. Тут у Народному домі дали три концерти. Митців тепло вітали художниця Олена Кульчицька, композитори Богдан Вахнянин і Станіслав Людкевич.

Відтак були виступи в Дрогобичі, Самборі, Бориславі, Трускавці. З великим успіхом пройшли п’ять концертів у залі Народного дому в Стрию. Мешканці цього міста й навколишніх сіл дістали змогу вдруге насолоджуватися співом братів-наддніпрянців — уперше вони мали щастя слухати Українську державну хорову капелу під керівництвом Олександра Кошиця 1919 року, коли та зупинилася в місті, їдучи на гастролі до Чехії. Тут уперше за час свого концертування Дмитро Котко звернувся із щирим словом подяки до шанувальників «Українського мандрівного хору». Виступи в Перемишлі й Стрию — це, фактично, початок тріумфальних гастролей співаків по Галичині, Волині й по всій Польщі.

Хор виступив також у Болехові, Долині, Калуші, простуючи до Станиславова, де українська публіка не мала власної концертної зали, тож виступав у приміщенні польського театру ім. Монюшка (нині — обласна філармонія). Дохід від одного концерту у дві тисячі злотих (на той час — великі гроші) хор подарував на добудову будинку українського спортивного товариства «Сокіл» (тепер — приміщення обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка). Після виступу тут хору О. Кошиця то була найбільша культурна подія в житті міста. Адже наддніпрянці демонстрували вміння досконало співати а-капельно, слухати й вірити диреґентові, який знає, як захопити піснею аудиторію. Відтак були концерти в Городенці, Коломиї, Снятині й у селі Русові, куди хористів запросив Василь Стефаник. А в Заліщиках письменник Осип Маковей звернувся до співаків такими словами: «Наша пісня повна ніжного почуття, принадного чару, такою, властиво, ми й слухали її у вашому виконанні».3 

Наддніпрянський хор Дмитра Котка набув такого розголосу й здобув таке визнання, що українська інтеліґенція міст Галичини й Волині вважала за честь запросити хор на концертний виступ. Його з нетерпін-ням чекали міста Підгайці, Бережани, Бучач, Чортків, Теребовля, Тернопіль, Кременець, Дубно, Рівне, Костопіль, Броди, Луцьк, Ковель, Любомль, Холм.

Та справжнє випробування й колосальний успіх чекали на хор у галицькому центрі української культури — Львові. У залі Народного дому хор дав цілу серію концертів для вибагливої публіки, яка розуміється на хоровому співі. Його слухали композитори Філарет Колесса, Станіслав Людкевич, Володимир Барвінський. І хоч на концертах тут, як, до речі, й ув інших містах, сходилася публіка різнонаціональна, але в оцінці українського хорового мистецтва була одностайна й нагороджувала виконавців бурхливими оплесками.

Різномовна львівська преса захоплено й обширно висвітлювала всі виступи хору. Доктор Філарет Колесса в газеті «Nowyj czas» (“Новий час») за 7 січня 1925 року писав: «Виступ знаменитого Наддніпрянського хору під керуванням Дмитра Котка належить безперечно до найвидатнішої продукції хорового співу, почутих дотепер у Львові… Співаючи напам’ять, співаки фразують і декламають чудово, відповідаючи всім вимогам динаміки. Прекрасно зіспівані різні голоси змушують до порівняння того хору з музичним інструментом (фортепіано або органом)».4 

Українська пісня завдяки невтомній праці Дмитра Котка і його хору піднялася на нову височінь, продемонструвала свою неперевершену чарівність усій Галичині й Волині. Кульмінацією визнання творчої й мистецької праці «шістнадцятки» (так скорочено називали хор за числом його учасників) було запрошення на повторні гастролі до Львова.

Слава про небувалий злет українського хорового мистецтва прокотилася по всій Польщі. А Краківське концертне бюро навіть уклало з Дмитром Котком контракт на концертно-гастрольну подорож центральними воєводствами Польщі, але з умовою, що хор буде мішаний, а загальна його чисельність — 40 осіб.

Навесні 1925 року розширений хор з урізноманітненою програмою чарував краківську публіку в концертній залі Старого театру. Тогочасна фахова сувора критика високо оцінила краківські концерти, відзначаючи, що українському хорові нема рівних у Польщі, а дириґентське вміння Котка гідне наслідування.

Так розпочався другий етап концертного турне хору. Із Кракова шлях проліг до столиці Польщі Варшави, а далі були міста Лодзь, Радом, Бельск-Бяла, Люблін, Гродна, Вільнюс (найдужче запам’ятався концерт у замку князя Радзивіла), Ліда, Барановичі, Пінськ, Кобрин, Брест, Холм.

Упереміж із концертами в Польщі хор неодноразово гастролював по декілька місяців у Німеччині, а одні з цих гастролей тривали понад рік. Із Штутґарта виїздили до Франції (Страсбур, Діжон, Безансон).

Аудиторія Західної Європи не знала української мови, але відчувала її багатство й мелодійність, натхненну силу музичних почуттів.

Правда, останні гастролі у Франції, де співаків обікрав імпресаріо Ріпс, і до Чернівців, які були тоді під румунською окупацією, змусили дириґента замислитися над «мандрівною долею» як самого хору, так і над власним майбутнім.

Не байдужим до хору і його керівника був і великий меценат української культури митрополит Андрій Шептицький. Він переконує дириґента під час зустрічі з ним 1930 року, що свій досвід слід передавати молодій зміні ентузіастів хорового співу, та схиляє Д. Котка до осілого життя й викладацької роботи. Ця розмова з ексцеленцією митрополитом Української Греко-Католицької Церкви Шептицьким стане в 1951 році одним із звинувачень Дмитра Котка в антирадянській діяльності.5 

У 1930—1936 роках Д. Котко працює педагогом у Львівській духовній семінарії та Львівській українській жіночій ґімназії, де керує також студентськими хорами, які співали Літургію по радіо.

У 1936 році дириґент покидає педагогічну роботу й організує з галицьких співаків-аматорів чоловічий хор «Трембіта». Однак назва ця не сподобалася польській окупаційній владі, і капела прибирає назву «Український мандрівний хор Дмитра Котка», а за гуцульський стрій, в якому деколи концертували хористи і три музики (скрипач, цимбаліст, сопілкар), його на одній з поштових листівок (1938) навіть рекламували як «Гуцульський хор Дмитра Котка».

Хоч хор чисельно був невеликий (20 учасників), але внаслідок того, що всі «котківці» мали дуже високе вокальне обдарування, його спів і далі чарував слухачів. Кожну пісню дириґент навчав хориста співати зосібна, вимагаючи чистоти дикції, досконалого звучання. І лише домігшись цього, зіспівував окрему партію. Так працював з усіма чотирма партіями (хор був чотириголосий), аж поки не доводив співу до бажаної виконавської досконалості. І тоді хор ставав інструментом, що давав високомистецьке звучання.

Автор цих рядків у серпні 1937-го в Космачі також мав щастя чути цей чарівний спів. На все життя запам’яталася пісня «Пташиний хор» в обробці Д. Котка.

 

У репертуарі котківців у різний час було понад 70 пісень лишень українських композиторів. А в загальному підсумку в концертних програмах хорів Котка було до сотні народних пісень і творів відомих українських і зарубіжних композиторів, окрім тих, що хористи записували в селах під час гастролей і у власнїй обробці повертали слухачам.

Дмитро Котко розумів роль гастролей свого хору: вони не лише пропаґували українські пісні, що будять патріотичні почуття, а були тим благодатним дощем, після якого як гриби з’являлися селянські хори «Просвіти». То була мандрівна школа хорового співу й дириґування. Працювати доводилося в різних умовах. Були театральні приміщення, концертні зали, та здебільшого — читальні «Просвіти», подекуди селянські стодоли й навіть виступи під голим небом. Та це не вадило, а радше стимулювало.

То був фактично перший професійний хор на то дішніх західноукраїнських землях. Хоч не мав він ні належної бази й умов, ні субвенцій від державних установ, зате постійно перебував у концертних турне й оновлював свій репертуар.

Восени 1939-го дириґент взявся офіційно за створення у Львові професійного хору з відповідною державною підтримкою. Ядро його становили хористи Д. Котка. Через недовгий проміжок часу хор розрісся до півсотні учасників, оновив, а точніше, підготував запропоновану програму і виїхав на гастролі до Перемишля, який після поділу Польщі за договором між Третім Райхом і Радянським Союзом захопив перший зі згаданих окупантів.

Згодом за рішенням урядової комісії хор перетворили на мішаний, значно розширивши його склад співачками. Так виник Львівський державний український хор «Трембіта», який зорганізував і керував ним Дмитро Котко.

Для підсилення керівництва хором, а точніше, для здійснення партійного контролю над ним, до Львова прислали Петра Гончарова, однак той не зумів увійти в довір’я «трембітянців» (так любовно називали учасників хорової капели «Трембіта») — і його замінили Олександром Сорокою. Фактично в хорі були два рівноправні дириґенти, але Сорока більше займався адміністраторством, а Котко — дириґенством, тобто за службовими обов’язками Сорока все-таки вважався першим.

Тоді улюблена праця в «Трембіті» вперше завдала Д. Коткові душевної травми: концертна програма мусила розпочинатися з пісні, що прославляла Сталіна — лютого ката українського народу.

Під час перших гастролей «Трембіти» по Україні 1940 року були дві програми виступів: одного дня відбувався концерт під орудою Сороки, а другого — Котка, тобто керували дириґенти концертами по черзі.

Так було й під час гастролей в Азербайджані, які розпочалися навесні 41-го, про що свідчать тогочасні афіші.

Німецько-радянська війна застала Дмитра Котка на гастролях у Саратові (Росія). Його разом із капелою евакували до Алма-Ати (Казахстан), де у вересні того ж року «Трембіту» розформували.

Щоб мати хоч якусь розраду для душі, дириґент організував із десятка артистів розпущеної капели концертну групу «Львівський український ансамбль пісні й танцю», яка при Чимкетській обласній філармонії в Казахстані концертувала до кінця війни. У 1945 році обласне керівництво викликало Д. Котка до Станіслава й призначило його дириґентом відновлюваного Гуцульського ансамблю пісні й танцю.

Концертну програму ансамблю затверджували в обласному відділі культури, попередньо погоджували її з партійними органами, які безапеляційно вимагали пісень на кшталт «Слава партії великій і Сталіну слава! Хай живе і процвітає радянська держава!» Ясна річ, що в душі погодитися з цим дириґент не міг. Це помітили сексоти, коли він розучував із хо ром «шедеври» радянського «фольклору». А ще мав необережність натякнути, що так вічно не буде.

Не дали «стражі порядку» Д. Коткові відсвяткувати Різдвяні свята 1951-го. Восьмого січня його заарештували. Місяцями слідчі вибивали в дириґента зізнання у висунутих проти нього абсурдних звинуваченнях: матеріальна допомога хорові А. Шептицького, антирадянська пропаґанда на території європейських держав шляхом популяризації українських пісень. Одне слово, інкримінували йому «злочини», які чинить кожна порядна людина.

Знаючи про авторитет, яким Д. Котко заслужено користувався в народі, й не домігшись від нього потрібних зізнань, комуністичний «суд» не наважився чинити розправу над ним у Станіславі — і його заочно «засудила» так звана особлива нарада при МДБ СРСР у Москві 21 липня1951 року на десять років позбавлення волі.

П’ять років карався Дмитро Котко у сибірських концтаборах. Але й у тих жахливих умовах його не покидала рідна пісня. Гуртував довколо себе таких, як сам, невільників-співаків, і домагався в табірного начальства, аби їх залучили до «художньої самодіяльності».

Звільнили його 1956 року. З великими труднощами вдалося прописатись у Львові. Та про працю у «Трембіті» не могло й бути мови. Дмитро Котко не опускає жодної можливості побувати на львівських концертах свого дітища. Це було його єдиною розрадою.

Окрім великого таланту дириґента, він мав неабиякий хист маляра. Після звільнення написав низку пейзажів: «Три лелеки» (1958), «Гірська річка» (1960), «Човен» (1963) та інші.

Важке було його особисте, сімейне життя. З майбутньою дружиною Лідією познайомився в Українській армії, де вона працювала друкаркою в штабі полка, в якому ніс військову службу. Разом утікали на Захід від червоної чуми. У 1921 році народилася донечка Аріадна, з якою через два роки 23-літня Лідія Котко повернулася на окуповану російською комуною Україну, в село Кочубеїв на Поділлі. Під час німецької окупації Аріадну вивезли зі Львова до Німеччини на примусові роботи. Після тривалих розшуків дружині вдалося знайти доньку, але повернутися додому вони не змогли — зі сходу насувався фронт, який відсував їх усе далі на Захід. Так опинилися обидві в американській окупаційній зоні, а відтак — на американській землі. І лише на схилі літ Дмитро Котко зміг побачити свою єдину доню, яка відвідала батька у Львові як туристка.

Якось на концерті ансамблю бандуристів УТОС у Львові Д. Котко впізнав товариша по неволі Василя Босака, який зблизив його з бандуристами. За їх німи наполяганнями 1959 року він став керівником цієї капели бандуристів і працював із нею до 1974-го. Завдяки його вмілому керівництву інструментально-вокальна капела бандуристів «Карпати» стала знаменитою й народною.

Помер Дмитро Котко 18 листопада 1982-го. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Як камертон, що видає завше один і той самий звук, так і він постійно передавав людям красу рідної пісні, а з нею — любов до України.

Таким був і залишився в пам’яті народній маестро Дмитро Котко.

Твори

Назва твору	Жанр
Дзвони	акапельний
Світе тихий краю милий	ансамблевий

← Повернутиcя до списку авторів