Бетховен Людвіг ван

Біографія

Beethoven_wiki160.png   Людвіг ван Бетховен (нім. Ludwig van Beethoven 16 грудня 1770, Бонн —  26 березня 1827, Відень) — німецький композитор.
Творчість Бетховена тісно пов'язана з мистецтвом Німеччини та Австрії. Від перших до останніх творів композитору незмінно властиві ясність та раціональність мислення, рівновага між частинами цілого, які є характерними ознаками класицизму в мистецтві взагалі, в музиці — зокрема. У цьому значенні Бетховена можна назвати прямим послідовником не тільки Ґлюка, Гайдна і Моцарта, а й самого основоположника класичного строю в музиці — француза Люллі, який творив за сто років до народження Бетховена. Найбільше він проявив себе у сонатно-симфонічних жанрах, які були розроблені музикантами епохи Просвітництва та досягли класичного рівня у творчості Гайдна та Моцарта. Музика Бетховена значно відрізняється від музики композиторів епохи Просвітництва. Їй притаманний величезний заряд енергії, накопичення почуттів та важлива риса Бетховенської естетики, як і всіх композиторів-класиків XVIII ст., — чуття гармонії зі світом, зв'язок з людством та світом у цілому. Його творчість пройнята тією силою, вірою, радістю життя, які прийшли до кінця в музиці з початком «романтичної епохи». Завершуючи епоху музичного класицизму, Людвіг ван Бетховен одночасно відкривав дорогу наступаючій епосі. Його музика вища від усього, що було створено його сучасниками.
Людвіг ван Бетховен народився 16 грудня. 1770 року у сім'ї придворних музикантів у м.Бонн. Батько, будучи обдарованою людиною (придворний тенорист, викладав вокал, теорію музики та гру на клавесині) — скоріше шкодив, ніж розвивав здібності хлопчика. Помітивши його талант, батько вирішив зробити з дитини клавісиста-вундеркінда, але одразу ж після перших концертів батько заспокоївся, тому що результати були невтішні.
Знаменитий композитор, органіст, письменник, Крістіан Готліб Нефе, у котрого юний Бетховен навчався з 1779 року, по-справжньому вплинув на художнє формування Бетховена. Нефе познайомив свого учня з великими німецькими композиторами минулого. Глибоке вивчення «Добре темперованого клавіру» Й. С. Баха залишило слід у творчості Бетховена. Його музиці була характерна поліфонія. А ось до фуги композитор звернувся вже в останньому періоді творчості. Саме Нефе познайомив Бетховена з творами Генделя, які теж мали певний вплив на подальшу творчість.
Французькі та італійські комічні опери, які ставились при дворі, німецькі зінгшпілі також займають своє місце у ранній творчості Бетховена. Відголоски театральних вражень юності зустрічаються не тільки у варіаціях на теми арій з комічних опер, а навіть в Бетховенській «Пасторальній симфонії». Ще опери Глюка («Орфей» та «Альцеста») сильно вплинули на формування особистого стилю Бетховена. Першими творами, які дійшли до слухачів, були: варіації на марш Дреслера c-moll, три сонати для клавесина, з котрих особливо виділяється Друга, f-moll.
Боннський період життя не виділяється високою творчою продуктивністю. Молодий композитор писав досить повільно. За десять років він написав не більше 50 творів. Але, не зважаючи на це, цей період художнього формування був важливим для Бетховена. Він працював у різних жанрах, зумів знайти риси своєї творчої індивідуальності.
Бетховен був висококультурною особистістю, попри те що з 11 років він перестав відвідувати школу. Свій світогляд він розширив тільки завдяки самовихованню. Він вивчив французьку та італійську мови, знав латинь і все життя поважав класичну літературу. Читав грецьких письменників, знав напам'ять багато творів Шекспіра. З дитинства він був добре знайомий із німецькою літературою. Пізніше до числа його захоплень додалася перська поезія, в тому числі філософські вірші Омара Хайяма.
Велику роль у розвитку творчості Бетховена відіграли такі великі композитори як Моцарт та Гайдн. Вже з першого знайомства Моцарт був приємно вражений імпровізаціями Бетховена і говорив своїм друзям, що це — молодий музикант з великим майбутнім. А Гайдн, у свою чергу, коли бував у Бонні, погодився керувати його заняттями. Він був у захваті від почутої кантати Бетховена. Восени 1792 року Бетховен переїхав у Відень, з того часу життя і творчість композитора були пов'язані з Віднем.
Протягом двох століть Відень був одним з найбільших музичних центрів Європи. Ще у XVII ст. Віденський двір грав роль «оперного філіалу» Італії, а в XVIII ст. Відень пропонував різноманітні і багатонаціональні оперні вистави. Коли Людвіг ван Бетховен приїхав у Відень, то почав виступати як віртуоз-піаніст в аристократичних салонах, де одразу ж здобув великого успіху. Його неповторний дар і майстерність не мали рівних собі серед піаністів того часу. На першому виступі перед широкою аудиторією Бетховен виконав свій фортепіанний концерт B-dur — це перший концерт, який був визнаний під № 2. У цей час Бетховен також готує до видання три свої фортепіанні тріо op. 1 — перший цикл, якому автор присвоїв номер опусу. Ці виступи у Відні принесли Бетховену великий успіх. Після концертів у Празі та Берліні були опубліковані перші фортепіанні сонати ор. 2, присвячені Гайдну. З того часу Бетховен — віртуоз і композитор — завойовує любов широкої аудиторії. Йому вдавалося не тільки виконувати свої твори, а й одразу ж їх публікувати. До основних творів раннього періоду творчості Бетховена належать: 20 фортепіанних сонат, дві симфонії, шість квартетів, три тріо, септет, дев'ять сонат для скрипки з фортепіано, дві сонати для віолончелі з фортепіано, два квінтети, три фортепіанних концерти, балет «Творення Прометея», ораторія «Христос на Масличній горі». Все це було написано у різних жанрах з високою майстерністю, композиторською індивідуальністю, що було прийнято називати раннім Бетховенським стилем.
Також звертає на себе увагу рід інтонацій ранньої творчості композитора і його віденських попередників. В основному Бетховен ще зберігає «витончені» звороти XVIII ст., менуетні ритми, затримання, дріблену орнаментику.
Коли великий композитор втратив слух, то з життєрадісного і товариського він перетворився на похмурого і віддаленого від людей. Від самогубства його врятувала тільки музика, його творіння. Він відчував. що ще не все зробив, для чого був покликаний. Саме в цей період почався перехід до нового Бетховенського стилю. Тоді він признається, що не задоволений своїми попередніми творами і хоче стати на новий шлях написання. У Другій симфонії, у ор. 35, у «Крейцеревій сонаті» для скрипки і фортепіано, в піснях на тексти Гелерта Бетховен виявляє небувалу силу драматизму, емоційну глибину, потяг до великих масштабів нового трактування форми. І з появою Третьої симфонії остаточно складається героїко-драматичний стиль так званого зрілого Бетховена.
Найвидатніші твори Бетховена, які відкривають нову епоху в історії музичного мистецтва, були створені у цих роках. До них належать шість симфоній: «Героїчна» (1803—4), Четверта, П'ята, «Пасторальна», Сьома, Восьма (1812); опера «Фіделіо», увертюри «Коріолан» (1807), «Леонора», музика до «Еґмонта» (1810), Скрипковий концерт (1806), Четвертий та П'ятий фортепіанні концерти (1805—6 та 1809—10 відповідно), фортепіанні сонати «Апасіоната» (1805) і «Аврора», п'ять геніальних квартетів, «32 варіації для фортепіано», «Фантазія для фортепіано, хору та оркестру», Шосте фортепіанне тріо, До-мажорна меса (1807), пісні та тексти Ґете.
У центрі Бетховенського мистецтва тих років — героїчна боротьба. Музика наповнена сильною динамікою, здобуває силу та цілеспрямованість, в яких з небувалим реалізмом віддзеркалюється діалектика життєвих процесів. Вся вона — творіння нової епохи. Долаючи канони старого мистецтва і створюючи новий героїко-драматичний стиль, Бетховен незмінно зберігав класициську строгість форми. Він довів до досконалості логіку тематичного та тонального розвитку, цілісність форми і строгу архітектоніку, притаманні класициській сонаті та симфонії. Для стилю зрілого Бетховена характерні героїчні теми, побудовані на акордовій тризвучній мелодиці, притаманній німецьким народним пісням. Разом з тим героїчні, фанфарно-маршові звороти зближують їх з піснями та гімнами Французької революції.
Часто Бетховенські теми дуже прості за мелодико-інтонаційним змістом, але й при цьому не втрачають невичерпний інтерес до себе. Бетховен своєю музичною мовою у творах умів вразити не тільки багатством, але й простотою. Хоча за простотою ховалось безліч різних елементів. На творчість Бетховена неабияк вплинула поезія Ґете. Композитор написав ряд пісень на любовно-ліричні вірші поета, музику до драми «Еґмонт», а також задумав покласти на музику створену в той час першу частину «Фауста».
Історичні події 1810—1820 років, які різко змінили соціально-політичну обстановку в Європі, безпосередньо вплинули і на життя та творчість Бетховена. Політика Наполеона викликала у Німеччині та Австрії широкий патріотичний підйом. Саме в той час вперше були почуті твори музично-романтичної школи — пісні Вебера, Шуберта, Льове, опери Гофмана, Вебера, Шпора. Глибокий зв'язок з народною національною культурою виявився характерною особливістю романтичних мистецьких напрямів у Німеччині та Австрії нового часу. Разом з тим у творчості романтиків стає помітним відхилення від естетики та художньої форми Бетховенського покоління. Героїчна тема революції, така близька Бетховенові, поступилась більш суб'єктивним темам: збільшився інтерес до внутрішнього світу людини, її тонких душевних переживань. Здавалось, що композитор вичерпав свою революційну тему. В той період він більше звертався до лірики, до пісенного жанру, до жанру романтиків — пісні.
У творчості великого композитора не всі дні були багаті на написання шедеврів. У період застою його творчості були написані такі маловідомі твори, як «Іменинна увертюра» ф.115, кантата «Славна мить», симфонія «Битва при Віторії».
Критичний період для Бетховена збігся з моментом його найвищої слави. У 1813 році наполеонівська армія зазнала поразки в битві при Віторії. Бетховен написав у зв'язку з цим симфонію для симфонічного оркестру з участю гармат та дзвонів. Оркестром Бетховен диригував сам. Грандіозно виконаний твір приніс композитору великий успіх, якого не мала жодна інша симфонія. Через деякий час відкрився Віденський конгрес, Бетховен виступив з кантатою «Славетна мить», і після виступу йому було дане звання почесного громадянина міста Відня.
Погіршувалось життя композитора разом із погіршенням слуху. Він не міг вільно спілкуватися з людьми, ускладнювалась його виконавська діяльність. У той час цікавість до серйозної, класичної музики різко зменшилася. Видавці навіть перестали публікувати сонати та симфонії, обмежуючись танцювальними п'єсами, перекладами популярних опер. На оперній сцені процвітали модні чужоземні новачки; процвітало салонне мистецтво… І саме в той час слава Бетховена почала гаснути.
Бетховен, будучи відданим своїм революційним переконанням, часто у розмовах з друзями засуджував політику. І тільки світова слава вберегла композитора від арешту. Саме у роки кризи життя Бетховена його мистецтво стало надбанням широкої аудиторії, завоювавши народну любов.
Після певної перерви у творчості в музиці Бетховена з'являється новий стиль. П'ять останніх фортепіанних сонат, дві сонати для віолончелі ор.702, «Багате лі» ор.126, фуга для струнного квінтету, «33 варіації на вальс Діабеллі», Дев'ята симфонія, «Урочиста меса», п'ять квартетів. Глибина думки, рішуче, сміливе новаторство, характерні для всієї творчості Бетховена. Думка про Дев'яту симфонію зародилася ще в роки кризи, але за реалізацію композитор взявся лише у 1822 р.
У пізній творчості Бетховена найбільше виділяється тяга до філософсько-піднятого відображення дійсності, поглибленого мислення. Це завжди було характерно для Бетховена. Новизною у пізній творчості Бетховена є «вальсова» тема. Разом з тим в музиці, побудованій на народно-жанрових і пісенних темах, Бетховен звертається до варіаційних прийомів розвитку. У цей період композитора як ніколи приваблювала хорова музика. Він створив хоровий фінал у Дев'ятій симфонії, «Урочисту месу» і залишив величезну кількість нарисів до хорових творів, яким так і не довелось вийти у світ.
Творчі замисли Бетховена народжувались безперервно. Мріяв написати «Реквієм» і музику до «Фауста», написати нову шкалу фортепіанної гри. Маючи за плечима безмежну кількість творів, Бетховен до останнього моменту свого життя почувався так, ніби не написав ще ні однієї ноти. Фортепіанна соната була для Бетховена найбільшою формою вираження його думок і почуттів, його головних художніх напрямків. Композитор на фортепіано імпровізував найчастіше у сонатній формі. У цих імпровізаціях зароджувались образи його майбутніх шедеврів. Кожна Бетховенська соната — завершення художнього твору; всі разом вони утворюють скарб класичної думки у музиці.
Всі сонати Бетховена відрізняються одна від одної. Деколи композитор не дотримується традиційних тональних співвідношень. І завжди сонатний цикл виходить цілісним організмом, в якому всі частини і теми об'єднюються між собою глибокими, часто прихованими від зовнішнього слуху внутрішніми зв'язками.
Фортепіанний спадок Бетховена також зберігає у собі 3 збірки багателей, більше 20 циклів варіацій, 4 рондо, біля 40 маленьких фортепіанних п'єс (вальси, лендлери, екосези, менуети). Перше місце серед цих творів займають варіації. Бетховен починав свою фортепіанну творчість з варіацій і ними ж закінчив її. Після сонати це була найулюбленіша із форм.
Єдина опера Бетховена — «Фіделіо» (1805—1814). Вона — одна з найзначніших явищ у музично-драматургійному мистецтві XIX ст. Невдала сценічна доля опери пояснюється сміливістю її задуму і втілення. На тлі застою традицій опера Бетховена здавалась у свій час такою ж новаторською і важкою для сприйняття, як була «Героїчна симфонія» у області сучасної інструментальної музики. Цю оперу неможливо віднести до якогось єдиного оперного напрямку. З рідкісною свободою і органічністю Бетховен поєднав принципи різноманітних шкіл. Герой «Фіделіо» — героїчний і одухотворений. Цю оперу Бетховен писав у стилі і дусі шиллерівської драми. Інших опер не писав, тому що не міг знайти теми, яка б підходила.
Вокальна лірика займає у творчому спадку Бетховена набагато менш помітне місце, ніж великі інструментальні та вокально-драматичні жанри. Він створив біля 80 пісень, 20 канонів, ряд арій і ансамблів. Пісенна мініатюра мало була схожа на філософське мистецтво і героїчні сюжети. Але не зважаючи на це, до пісенного жанру Бетховен звертався все своє творче життя. Саме у його творчості німецька пісня вперше помітно піднялась на рівень побутового мистецтва і стала виразністю різноманітних складних ідей і почуттів. Не тільки ліричні образи, але й філософські теми, громадські мотиви, сатира, гумор знайшли своє місце у вокальній ліриці Бетховена.
2010 року професор Манчестерського університету Баррі Купер опублікував досі невідомий твір Бетховена — аранжування григоріанського гімну Pange Lingua. За словами вченого, інші дослідники знали про нього, але вважали, що це просто «вправа або нарис», оскільки «виглядало як набір нот». Уривок співу був записаний приблизно 1820 року в записну книжку, яка зберігалась у Берлінській державній бібліотеці. Унікальність знахідки полягає в тому, що композитор майже не писав духовні твори. Імовірно, Бетховен підготував спів для церемонії зведення його покровителя ерцгерцога Рудольфа в сан архієпископа Оломоуца.
24 жовтня 2012 року твір уперше був виконаний у Манчестерському університеті.
Бетховен почав давати уроки музики ще в Бонні. Його боннський учень Стефан Брейнінг до кінця днів залишався найвідданішим другом композитора. Брейнінг допоміг Бетховену переробити лібрето «Фіделіо». У Відні ученицею Бетховена стала юна графиня Джульєтта Гвиччарди. Джульєтта була родичкою Брунсвік, у сім'ї яких композитор бував особливо часто. Бетховен захопився своєю ученицею і навіть думав про одруження. Літо 1801 він провів в Угорщині, в маєтку Брунсвік. За однією з гіпотез, саме там була складена «Місячна соната». Композитор присвятив її Джульєтті. Однак Джульєтта віддала перевагу графу Галленбергу, бо вважала саме його талановитим композитором. Про твори графа критики писали, що в них можна точно вказати, з якого твору Моцарта чи Керубіні запозичена та чи інша мелодія. Ученицею Бетховена була і Тереза Брунсвік. Вона володіла не тільки музичною обдарованістю — вона чудово грала на роялі, співала і навіть диригувала.
Познайомившись з відомим швейцарським педагогом Песталоцці, вона вирішила присвятити себе вихованню дітей. В Угорщині Тереза відкрила благодійні дитячі садки для дітей бідняків. До самої смерті (Тереза померла в 1861 році в похилому віці) вона залишилася вірною обраній справі. Бетховена пов'язувала з Терезою тривала дружба. Після смерті композитора було знайдено великий лист, що отримав назву «Лист до безсмертної коханої». Адресат листа невідомий, але деякі дослідники вважають «безсмертною коханою» Терезу Брунсвік. Ученицею Бетховена була і Доротея Ертман, одна з кращих піаністок Німеччини.
Ертман славилася виконанням бетховенських творів. Композитор присвятив їй Сонату № 28. Дізнавшись, що у Доротеї померла дитина, Бетховен довго грав їй.
Наприкінці 1801 року у Відень приїхав Фердинанд Рис. Фердинанд був сином боннського капельмейстера, друга сім'ї Бетховенів. Композитор прийняв юнака. Як і інші учні Бетховена, Рис вже володів інструментом і до того ж писав. Одного разу Бетховен зіграв йому щойно закінчене адажіо. Музика так сподобалася юнакові, що він запам'ятав її напам'ять. Зайшовши до князя Ліхновського, Рис зіграв п'єсу. Князь вивчив початок і, прийшовши до композитора, сказав, що хоче зіграти йому свій твір. Бетховен, мало церемонився з князями, категорично відмовився слухати. Але Ліхновський все-таки заграв. Бетховен одразу здогадався про витівку Ріса і страшно розсердився. Він заборонив учневі слухати свої нові твори і справді ніколи більше йому нічого не грав. Одного разу Рис зіграв свій марш, видавши його за бетховенський. Слухачі прийшли в захват. Присутній тут же композитор не став викривати учня.
Одного разу Рису довелося почути новий твір Бетховена. Якось на прогулянці вони заблукали і повернулися додому до вечора. По дорозі Бетховен гарчав бурхливу мелодію. Прийшовши додому, він одразу сів за інструмент і, захоплений, зовсім забув про присутність учня. Так народився фінал «апасіонат».
В один час з Рисом у Бетховена почав займатися і Карл Черні. Карл був, мабуть, єдиною дитиною серед бетховенських учнів. Йому виповнилося лише дев'ять років, але він вже виступав з концертами. Його першим вчителем був батько, відомий чеський педагог Венцель Черні. Коли Карл вперше потрапив у квартиру Бетховена, де, як завжди, панував безлад, і побачив людину з темним неголеним обличчям, в жилеті з грубої вовняної тканини, то прийняв його за Робінзона Крузо.
Черні прозаймався у Бетховена п'ять років, після чого композитор видав йому документ, у якому наголошував «виняткові успіхи учня і його гідну подиву музичну пам'ять». Пам'ять у Черні справді була разючою: він знав напам'ять усі фортепіанні твори вчителя. Черні рано почав педагогічну діяльність і незабаром став одним з кращих педагогів Відня. Серед його учнів був Теодор Лешетицький, якого можна назвати одним із засновників російської фортепіанної школи. З 1858 року Лешетицький жив у Петербурзі, а з 1862 по 1878 рік викладав у щойно відкритій консерваторії. Тут у нього навчалися А. Н. Єсипова, згодом професор тієї ж консерваторії, В. І. Сафонов, професор і директор Московської консерваторії, С. М. Майкапар.
У 1822 році до Черні прийшли батько з хлопчиком, що приїхав з угорського містечка Доборьян. Хлопчик не мав поняття ні про правильну посадку, ні про аплікатури, але досвідчений педагог одразу зрозумів, що перед ним незвичайна, обдарована, можливо геніальна дитина. Звали хлопчика Ференц Ліст. Ліст прозаймався у Черні півтора року. Успіхи його були настільки великі, що вчитель дозволив йому виступати перед публікою. На концерті був присутній Бетховен. Він вгадав обдарованість хлопчика і поцілував його. Ліст все життя зберігав пам'ять про цей поцілунок.
Не Рис, не Черні, а Ліст успадкував бетховенську манеру гри. Подібно до Бетховена, Ліст трактує рояль як оркестр. Під час гастролей Європою він пропагував творчість Бетховена, виконуючи не тільки його фортепіанні твори, а й симфонії, які він адаптував для рояля. У ті часи музика Бетховена, особливо симфонічна, була ще невідома широкій аудиторії.
Як нещодавно з'ясувалось, Бетховен отримував замовлення на написання музики від Андрія Розумовського, який в Австро-Угорщині був дипломатом.

 

Твори

Назва творуЖанр
Ode an die Freudeкантатно-ораторіальний, симфонічний
Symphony No. 9 in D Minor, Op. 125 ("Choral") 4th Movement (Choir)кантатно-ораторіальний, симфонічний
Symphony No. 9 in D Minor, Op. 125 ("Choral") 4th Movement (Clavier)кантатно-ораторіальний, симфонічний

← Повернутиcя до списку авторів